Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

славну кузню, в якій не лише залізні, але й срібні і золоті підкови підбивав під коні королівські і багатих руських бояр. Король Данило дуже любив свого придворного коваля Жужлю і брав його з собою, куди світами їздив і воював.

Та по смерті короля Данила уже не так добре велося Данилові Жужлі. Мав, правда, свою муровану хату, мав кузню, мав город і поле, мав усе, що йому було потрібно, лиш тяжко було забути за свого добродія, короля Данила.

А був він собі і письменний, і побожний чоловік, знав читати Псалтиру, знав у крилосі співати і, хоч як любив, бувало, свого короля, таки не похвалив його за те, що покорився ворогам Христової віри і руського народу.

Одного разу, повідають, був він у своїй кузні при роботі, коли над'їхав маленьким коником старий чоловік із сивою бородою, став перед його кузнею, привітався і попросив, щоб коника підкував. Жужля, побачивши, що то бідний чоловік, підкував та не хотів від нього брати заплати.

А той чоловік сказав ковалеві:

– Коли ти такий милосердний чоловік, скажи мені три речі, що б ти собі бажав?

– Ой, – повідає Жужля, – що ж я маю сказати? Грошей не багну, лише маю ворогів. Перші – то хлопці, що мені грушки обносять іще зеленцем; другі – то злодії, що до комори мені дібралися.

– А пам'ятай, – каже старець, – що-бись не забув за найважливішу річ.

– Ой, не забуду, – каже Жужля, – найважливіша річ у мене – то добрий труночок. Тож я бажав би-м собі отеє: щоби, хто вилізе на грушу за грушками, назад не годен був злізти, щоби ніхто ні до моєї хати, ні до моєї комори чужий не міг зайти куди-інде, лиш через дірку від ключа, щоби тая плящинка з тим труночком все повна була і ніколи, не випорожнилася.

– Шкода, – сказав старець, – що ти розумний чоловік, а за найважливіше забув. Но, як сказав-єсь слово, так тобі буде.

Теє сказавши, сів на свого коника і поїхав.

Тішився Данило Жужля, що уже йому хлопці грушок не обносили, злодій уже не шкодив, а труночок в пляшці додавав веселості і кріпості тіла аж до глибокої старості.

Але прийшла і на нього година, що смерть присунула і заков-тала (застукала) до дверей. Хоч який старий був Жужля, а все жаль йому за світом.

– Смертенько моя, пані моя, – каже Жужля, – як вже іти з тобою, то іти, але дозволь іще з дітьми та з працею моєю зробити порядочок хоч нині до вечора.

– Нудно ждати буде до вечора, – повідає смерть, – ходи зараз.

– А диви, – каже Жужля, – які у мене на грушці прекрасні грушки, а я старий, не годен вилізти, щоби хоч одну собі зірвати. Будь ласкава, зірви мені одну грушку, най в послідню годину іще розкушаю, який в неї смак.

– То не велика річ, – сказала смерть і, як стій, видряпалася на грушку.

Зірвавши грушку – злізти назад, а ба, не годна, сидить гей прикована.

А коваль Жужля, змудрувавши смерть, живе собі далі, а смерть, небожище, об'їла всі грушки, а як грушок не стало – і листя, а як листя не стало, пообкусувала галузки і голодом зсушилася так, що остали з неї самі кості.

Коли ж так три місяці потримав її коваль на груші, в цілому світі не умер ні один чоловік; попи, дяки не мали що ховати, столяри не мали для кого домовини робити, і всякого лиха і сварки між людьми намножилося, бо люди вже смерті не боялися.

Цілий світ забанував за смертю, та й приходили люди зі всіх сторін до Жужлі з просьбою, щоби смерть могла назад у світ повернути.

– Пущу тя, – каже Жужля до смерті, – но аби ся закляла, що до десять літ по мене не прийдеш.

Заклялася смерть на слово Жужлі і, злізши, погнала по містах і селах, а куди лиш ступила, уже й трупи падали, і люди каялися.

Та, маючи злість на коваля, смерть підмовила на нього чортів, щоби йому через тих десять літ добре докучили.

Найшло чортів до нього, але що ж? Не доступиш інакше, лиш через дірку від ключа.

Спостеріг коваль чортів, скликав челядь з міхами, і що котрий чорт через дірку від ключа перепхався, челядники підставили міх, в котрім упавшого чорта зав'язавши, брали в мішку по одному на ковадло і різали молотами з цілої сили, аж мазь з чортів по кузні порозливалася. Відтак, щоби чортам іще ліпше допечи, Жужля покропив їх свяченою водою і так довго кропив, аж доки чорти не заклялися, що уже ніколи до Галича не прийдуть.

Коли ж минуло десять літ, вже старому Жужлі наскучилося по правді жити, тому, коли прийшла смерть, з доброї охоти пішов уже з нею. Прийшовши до неба, заковтав до дверей, а святий Петро, через двері на нього подивившися, сказав:

– Жаль мені тебе, Даниїле, ти добрий чоловік був, але коли тобі оставлені були три речі, пам'ятаєш, ти за одну найважнішу забув, себто, за спасіння вічнеє.

Подивився Жужля на святого Петра і пригадав собі, що то той самий був тоді у нього, що то він йому коника кував і що тоді пригадував: пам'ятай, аби-сь за найважніше не забув!

Завстидався Жужля і, коли двері неба перед ним заперлися, з тяжким смутком пішов собі іншого місця глядіти, та гадає собі: піду до пекла, чей там мене приймуть. Але ба! Чорти, побачивши, що Жужля іде до пекла, зсередини затарасували, чим могли, двері. Такий страх мали перед Жужлею, бо не забули йому його збитків в кузні.

Коли ж ні до неба, ні до пекла коваля не прийняли, повернув він назад до Галича, а ідучи, його душа вночі попід замок галицький здибала душу свого давнішого любого короля Данила, котрий, спізнавши його, сказав:

– Се ти мій коваль Данило Жужля?

– Я самий той, ваш покірний слуга, королю мій, – відповів Жужля.

– А де ти тут назад взявся? – поспитав його король.

– Ой, не хочуть мене ні до неба, ні до пекла приймати, – відказав Жужля, – мушу іще по земленці ходити і покутувати за свій нерозум, що пильнував земського добра, пильнував трунку, а за спасіння вічнеє забув.

– Ой так, – каже князь, – сталося і мені. За те, що я ворогам мого народу покорявся і їздив з поклоном до невірного бусурмана. Тож ходи, будемо разом покутувати доти, доки наш народ не прийде назад до своєї слави і руська земля не прославиться на весь